Вісті, №5, четверг, 31.01.2019 р.

Анатолій ЧЕРНЯВСЬКИЙ, 25-річний сільський голова: «ТЕПЕР Я КОМПЕТЕНТНИЙ В УСІХ ПИТАННЯХ»

ВІННИЧЧИНА У новорічному номері «Вістей…» було вміщено матеріал з Літинського району області про унікальну кооперативну родину Чернявських, члени якої 15 років тому створили споживче товариство «Відродження» і сьогодні вийшли на той рівень господарювання, котрий викликає подив навіть у «бувалих», охоплює досить широкий спектр діяльності й продовжує розширювати свої сфери впливу.

Зібрати усіх разом у будній день (а родина Чернявських велика і вона все приростає новими членами), коли кожен зайнятий своєю справою, складно, тому з молодшим із синів, Анатолієм Владиславовичем, бесідували окремо, з трудом вписавшись у його щільний робочий графік сільського голови Журавненської сільської ради.

Наймолодший в Україні сільський голова

Це далеко не перший випадок, коли кооперація слугує відправною точкою для професійного росту толкових, амбітних, високоосвічених людей, як це сталося з паном Анатолієм. Зростав у спілчанській родині, не нехтував ніякою роботою, котрою займалися батьки. Після школи поїхав підкорювати столицю: успішно склав вступні іспити, вступив на державну форму навчання до Національного університету харчових технологій. У нього були всі шанси залишитися в Києві: перший проректор з навчальної роботи Володимир Леонідович Яровий радив іти в аспірантуру. Але упродовж п’яти років він тільки й мріяв: от закінчу навчання, повернуся в село - родинна справа також потребувала високоосвічених спеціалістів. Через травму, яку отримав на канікулах під час будівництва зерносушарки, на останньому курсі мав дозвіл на індивідуальний графік відвідування. Тож на захист диплому прийшов на милицях, що не завадило закінчити магістратуру з відзнакою.

У 22 роки став наймолодшим в Україні сільським головою. Зараз йому - 25.

Результат командної роботи: річний бюджет за 9 місяців

- Пропоную, пане Анатолію, одразу розкрити карти: як так сталося, що після університету Ви поверталися додому з одними планами, а буквально за кілька місяців різко змінили вектор руху?

- Це навіть для мене стало несподіванкою. Бо на місці сільського голови я бачив радше свого старшого брата Олександра. Однак в останній момент він відмовився балотуватися, і тоді, заручившись підтримкою свого попередника, я прийняв рішення виставити свою кандидатуру. Це був жовтень 2015 року, останній день подачі заяв у виборчу комісію. Всю серйозність свого спонтанного вчинку і глибину відповідальності усвідомив лише тоді, коли з розривом у 270 голосів переміг опонента. І от уже третій рік займаюся селом. Спочатку вникав у нову роботу, входив в обов’язки, згодом з’явилися міркування, плани на перспективу. Це тепер я компетентний у всіх питаннях, а тоді… Треба віддати належне моєму колективу: ми трудилися, не покладаючи рук і не рахуючись з особистим часом. Тому коли мені іноді закидають, що, мовляв, розхолодив людей, дозволяючи їм у робочий час перериватися на каву-паузи, я з цим категорично не згоден. У нас є злагоджена праця і є дисципліна, разом з тим вітаються корпоративні заходи, бо вони здружують і зближують колектив. Не роботою ж єдиною живемо. Зате коли потрібно, ці люди викладаються на всі 100, на них можна покластися. Як наслідок такої командної роботи, ми за 9 місяців виконали річний бюджет сільської ради, а час, що лишався до кінця року - жовтень, листопад і грудень - працювали на вільний залишок, тобто в рахунок 2019-го.

Політики думають про вибори, а треба б про село

- Ваша молодість приємно дивує, а активна життєва позиція викликає захоплення. Мені цікаво, чи спрацьовує відоме з радянських часів: «Молодим у нас дорога…» і чи маєте якісь преференції з огляду на свій вік?

- Я б не сказав, що, у контексті виконання службових обов’язків, молодість - однозначний позитив. Так, ти повен сил, енергії, будуєш райдужні плани, однак вони часто руйнуються через бюрократичні перепони, розбиваються об стіну байдужості з боку деяких наділених владою чиновників. Власне, було б дивним розраховувати на поблажки з боку керівництва району, області з огляду на твій вік. Це серйозна посада, велика відповідальність за кожну подію в селі, за кожного члена ввіреної тобі територіальної громади. І хоч попервах непросто було знайти підхід до підлеглих, адже всі вони набагато старші від мене, довше працюють, зате тепер ми єдина команда.

До складу нашої Журавненської сільської ради входить ще сусіднє село Олександрівка - всього півтори тисячі мешканців. Так що турбот вистачає. І хоч сімейна справа, пов’язана зі споживчою кооперацією, мене дуже цікавить, долучатися до неї, згідно із законом про органи місцевого самоуправління, не маю права, можу лише допомагати у вільний від основної роботи час, включаючи і нічний. Що я, власне, і роблю.

- Буваючи в різних регіонах України і зустрічаючись із сільськими головами, я традиційно ставлю їм одне і те ж запитання: «Про що болить голова у сільського голови?». Здавалося б, обов’язки у них однакові, а от відповіді різняться.

- Я так скажу: живучи життям кожного сільського мешканця, можна керувати громадою. Про своїх жителів я знаю більше, ніж батюшка. Без уваги ми не залишаємо жодне звернення громадян: є можливість - вирішуємо одразу, а ні - ставимо на контроль і повертаємося до проблеми згодом. Як часто буває: людина заходить у кабінет з обуренням, а виходить - з полегшенням, принаймні, її вислухали і пообіцяли допомогти. Я не гордую заговорити з бабцею на вулиці, підвезти її, аби не била ноги: мені не важко, а для неї - подія.

У конфліктних, спірних питаннях намагаємося знаходити компроміс. Мусимо констатувати: довіра до влади різних рівнів втрачається шаленими темпами. Люди бачать тих вискочок у парламенті, чия поведінка викликає цілком справедливе їхнє обурення. У теплій Верховній Раді, у комфортних умовах легко махати руками, аби справити враження борця за справедливість. При цьому кожен такий «активіст» думає лише про майбутні вибори, а треба було б - про село, про те, як живеться людям на занесеному снігом хуторі. І допоки не почнемо змінюватися, реагувати на нагальні запити громадян, ніякого цивілізованого майбутнього, не кажучи вже про європейське, нам не бачити. Поки у верхах чубляться, нам же, сільським головам, доводиться всіляко знімати соціальну напругу.

«Не царських справ» не буває

- Ви говорили про довіру, котру по праву можна вважати рідною сестрою авторитету. Як заслужити у людей ці дві доброчесності?

- Зрозуміло, що вони не приходять самі собою. Треба дуже багато працювати, і над собою в тому числі. Зате якщо вже ти заручився підтримкою, то це дає тобі потужний карт-бланш. Я завжди раджуся з громадою з таких актуальних питань як децентралізація, розподіл коштів, проводимо громадські слухання, а у прийнятті рішень опираюся на депутатський корпус.

Зараз навчаюсь у Національній академії державного управління при Президентові України. Буваючи на сесіях у Києві, між лекціями і екзаменами даремно час не втрачаю, а намагаюся побувати у високих інстанціях і вирішити якомога більше важливих питань. Сьогодні жителі Журавного і Олександрівки добре ознайомлені з положеннями Закону про децентралізацію, вони знають, куди звертатися в разі необхідності, де взяти ту чи іншу довідку. Хоча, як на мене, усі ці нововведення - це спроба відволікти людей від соціально-економічних проблем.

- Три роки на посаді - це значить, що екватор Вашої каденції перейдено. Місцеві вибори призначені на 2020 рік. А якби довелося зараз звітувати, що б сказали людям?

- Мені не соромно за свої діяння. Екс-голова Олександр Іванович Романюк свого часу задав високі життєві стандарти, тож моє завдання не лише втримати цю планку, а й зробити краще. Жодна сесія у нас не проходить на підвищених тонах. Мій стиль керівництва не зводиться до: «Я сказав!». Це командна робота. Перш ніж винести пропозицію на розгляд сесії, вивчаємо її з усіх боків, враховуючи всі «за» і «проти». У своїй роботі керуюся одним правилом: працювати на результат, так працює вся Європа. Ви можете упродовж дня пити каву - не забороняється. Але якщо на кінець дня у вас залишаються не виконаними листи, які на контролі, то це, м’яко кажучи, непорядок.

Робочий день сільського голови не має часових меж. Як правило, він починається, коли всі ЩЕ сплять, а закінчується, коли всі ВЖЕ сплять. На сон залишається від трьох до п’яти годин. От сьогодні вночі випав глибокий сніг. Це проблема на чию голову? На мою. Я не став піднімати відповідні служби, гаяти час на їхній приїзд, адже до райцентру майже 40 кілометрів. Ледь почало надворі сіріти, завів нашого сімейного бульдозера, заправив соляркою і поїхав розчищати сільські вулиці. Відтак вдалося уникнути транспортного колапсу: у магазин вчасно завезли хліб, дітки без запізнень дісталися до школи.

Ми надаємо повний пакет соціальних послуг: працюють школа, амбулаторія, дитячий садочок, клуб, бібліотека. Приємно, що фельдшерсько-акушерський пункт села Олександрівка визнано найкращим у районі; що маємо гарний садочок у Журавному, де малюкам затишно і комфортно, де два види опалення - тверде і газове. Задля поліпшення умов життя і праці наших людей, шукаємо і використовуємо всі можливі методи, котрі не порушують чинного законодавства.

Краще там, де нас немає…

- Порівнюючи своє, по вінця заповнене, життя з тим, як живуть багато хто з однолітків, не шкодуєте, що обрали такий неспокійний шлях?

- Зізнаюся, часом подібні думки мене переслідують. Реально оцінюючи свій потенціал, міг би реалізувати свої бізнесові плани і отримувати у п’ять разів більше, ніж заробляю у сільській раді. Але де гарантія, що в іншому місці було б легше і спокійніше, якщо так само чесно і добросовісно виконувати свої обов’язки? Молодь, як правило, не хоче пов’язувати своє життя з селом, а я залишився. Мені прикро, що працездатне населення масово виїжджає за кордон. Влаштовуючись там не на кращі роботи, важко працюючи, ці люди піднімають економіку інших держав.

- Можливо, їх не варто засуджувати. Була б можливість тут заробити, тут прислужитися… Як кажуть, риба шукає, де глибше, а людина - де ліпше.

- Воно-то так, але на кого ж тоді нам покладатись? Якщо всі поїдемо, чим і звідки наповнювати бюджет? Мене більше тішать випадки, коли городяни відновлюють батьківську хату і повертаються туди, звідки родом, де їх коріння. Така тенденція вселяє надію. Мені лише один раз довелося побувати за кордоном - у складі офіційної делегації відвідували сусідню Польщу. Мій висновок: в гостях добре, а вдома краще. Я і в Києві почуваюся кепсько: хутчіш би справитись - і назад. Адже у нас ще дуже багато роботи у своєму домі. Відпочиватимемо, коли наведемо у ньому порядок.

Людмила ШАПОВАЛОВА

Дивитися всі фотографії ►